О, невмолимі скам’янілі дні
Міцна рука над людьми і богами
Чигає там, у сірій далині
Лягає горами за нами
Ми подолаєм знов, ще не одні
Нам скоряться, над все є вірна криця
Та нам також судилося розбиться
Колись і десь об гори кам’яні
Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна
Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне
Мідь розтоплена – озеро те ж, в надвечірніх годинах
І застигле залізо – вночі, у холодних туманах
Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це
Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце
І для нього судився довічний почвірний колобіг