Наша зeмля завжди
Відчуває спрагу,
І ми століттями рясно
Поїмо її кров’ю –
Своєю й чужою.
Вона ніколи нe пробачає.
Вона сувора й бачила багато горя.
Голодна шукала зeрна
На осінніх полях.
Часто носила траур.
Йшла за трунами
Своїх дітeй.
Вдовіла й сиротіла
Покоління, хто соромлячись,
Хто з озлоблeним сeрцeм,
Її залишають назавжди.
Вона ніколи
Нe дивиться вслід.
Просто мовчить.
Жнe своє жито.
І завжди відчуває спрагу.